Пішов я в село відвідати рідних, але коли постукав у двері брата, мені відкрила незнайомка, а то, що вона мені сказала…

Мені вже 75 років, але мене весь час тягнуло до рідних місць, в рідне місто, тільки ось мої діти і онуки не могли зрозуміти моєї тяги.Коли я одружився на Варі, довелося виїхати в інше місто на заробітки, так як у мене в рідному місті не було свого власного будинку.І ось, поїхав я в інше місто, наkопичив на квартиру, перевіз свою сім’ю і ми почали жити в новому місці.У цьому місці у мене наро дилися діти, зараз у мене є онуки, І я їм постійно розповідаю про свою малу батьківщину, дитинство. Я знав, що багатьох моїх друзів вже немає в живих, батьків і 2-ох з 3-ох братів я поховав давно.

Я прийняв рішення поїхати і зустрітися з тими рідними і друзями, хто залишився в цьому місті.Незважаючи на те, що мої онуки відмовляли, я все одно на поїзді поїхав. Звичайно, мене ніхто не зустрів. По приїзду мені було дуже су мно на душі, серце моє стискалося побачивши рідних місць.Переночував я в готелі, вранці вирішив піти в будинок свого брата, можливо зустріч рідних, може бути онуків.Ранок настав, я пішов, подзвонив в домофон і запитав, чи є тут Микитенки, мені сказали, що в цьому будинку давно живуть Вакулови, а Микитенки nродали свою квартиру ще 20 років тому.

Я вибачився і побрів у бік будинку свого іншого брата, в надії зустріти там його дітей. Я знову подзвонив і запитав те ж саме, мені дали позитивну відповідь. Як же я зрадів, коли почув, що там живуть мої рідні.Вони запросили мене увійти в будинок, я увійшов, і ми почали знайомитися. Виявилося, в цьому будинку вже жили мої двоюрідні онуки. Ми так і просиділи до самого ранку, розмовляли і згадували минулі часи.Мої однокласники, які залишилися в живих теж зібралися, і ми почали ностальгувати, а вранці я поїхав додому, щасливий і задоволений. Поїздка того варта.