Напевно, мої родичі виявилися найбільш нах абними в світі. Через них нам доводилося тікати з дому.

Я не люблю сkаржитися, а тим більше на близьких людей, але забави заради вирішив розповісти вам історію, яку я пам’ятаю ще з дитинства.Коли мені було 7, ми переїхали з села в місто. Як часто буває, ми, сільські люди, відразу kупили будинок в місті з маленькою ділянкою, щоб не зовсім від землі віддалятися.Там мама садила квіти, тато – огірки і помідори, були полуниця і маленька яблуня. Чесно, наш ділянка приносила не так багато добра, як хотілося, але ми всією сім’єю любили займатися цією справою, так що нас плоди не сильно за смучували.Кожні вихідні до нас заходили міські родичі.

З ними в перший час було весело. Ми співали за столом, веселилися, вони дарували нам з братом цукерки.Потім мене, маленьку дитину, почало др атувати те, як вони поводяться в нашому домі. А вели вони себе занадто по-хазяйськи. (EV/V)- У вас же тут все своє рідне, — сміючись говорила тітка, запихаючи банки з соліннями в заздалегідь підготовлену сумку.А насправді ж, картоплю ми садили в селі, цибулю теж, огірки, помідори і соління часто kупували в магазині, особливо після декількох заходів цих родичів. Так що, по факту, ми все kупували.

Одного разу ці родичі зламали баночки вже в машині, і, уявляєте, вони повернулися, щоб забрати нові. Причому робили вони це без попиту: лізли в льох і забирали все, до чого дотягувалися.Тоді тато змінив замок на наших воротах, які відкривалися без ключа. А вихідні ми почали проводжати поза домом: то в кіно ходили, то в парк атракціонів, то пікніки влаштовували в різних парках…Родичі пару раз спробували відкрити старі ворота, але, напевно, швидко зрозуміли, що перелізти неможливо, відкрити без ключів – не варіант, і перестали до нас ломитися по вихідних.